Платформа військово-безпекових профспілок України направила лист до Верховної Ради України, Комітету ВРУ з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів стосовно низки законопроєктів щодо підтримки працевлаштування учасників бойових дій, рівня їхніх доходів та економічної незалежності.

Нагадаємо, ми вже викладали думку нашої спільноти щодо цього питання раніше: https://www.facebook.com/share/p/1CSM5SEaYc/?mibextid=wwXIfr

Аналіз законопроєктів та текст листа наводимо повністю.

«ВБПО «Київ» вивчила законопроєкти №13180, №13180-1, №13180-д щодо підтримки працевлаштування учасників бойових дій, рівня їхніх доходів та економічної незалежності. Ми підтримуємо загалом відповідну ініціативу, однак пропонуємо власне бачення реалізації цих суспільно важливих задач.

ВБПО «Київ» вважає підхід законотворців, викладений у проєктах №13180 та 13180-1 неприйнятним та суспільно небезпечним з огляду на наступне.

Втручання держави у процес працевлаштування учасників бойових дій має відбуватися у відповідності до принципів суспільної справедливості та людиноцентричності. Наголошуємо і на тому, що в цьому питанні обов’язково потрібно звертати увагу на запити ринку, а економія бюджетних коштів в умовах війни є невід’ємною складовою рішень щодо подібних заходів.

Розтлумачимо, що саме ми маємо на увазі. Учасник бойових дій до мобілізації та після звільнення зі служби був і лишається частиною безцінного людського ресурсу на ринку праці, який під час війни відчуває суттєвий брак «робочих рук». Запропоновані законотворцями начебто позитивні нововведення у вигляді квотування робочих місць для учасників бойових дій, введення нормативів робочих місць учасників бойових дій, справляння внесків на підтримку працевлаштування учасників бойових дій, компенсації за працевлаштування учасників бойових дій, — насправді ускладнюють суспільно-економічні процеси, які відбуваються природнім шляхом без участі держави. Немає жодної необхідності фінансово карати чи заохочувати роботодавця для того, щоб він працевлаштував учасника бойових дій. Роботодавці по всій країні й без зайвих стимулів чи стягнень уже сьогодні мають потребу в людях. Для роботодавця ветеран завжди матиме перевагу перед іншими, бо тут неабияке значення має почуття поваги та вдячності. І ці почуття виникають далеко не через державну політику примусу. Ба, навпаки, така політика може викликати зворотну реакцію та зовсім небажаний ефект.

До того ж, законотворцям не слід забувати про ч. 3 ст. 119 Кодексу законів про працю — за працівниками, направленими для проходження базової військової служби, призваними на військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”.

Також законотворці мають розуміти, що ключовим аспектом у цьому питанні є бажання самого ветерана працювати у певній галузі, навчатися та перенавчатися для цього, чи відкривати власний бізнес. Якщо державна політика примусу працевлаштування учасників бойових дій матиме місце, то це неминуче призведе до створення зайвих проблем роботодавцям: додаткові адмінвитрати для ведення обліку, додаткові перевірки контролюючими органами, працевлаштування ветеранських «мертвих душ» задля уникнення фінансових санкцій. У той самий час позитивного ефекту на добробут ветеранів ці заходи можуть так і не справити. Це неприйнятні речі для країни, яка воює, реформується та прагне швидкої європейської інтеграції.

Окремо хочемо звернути увагу на компенсації роботодавцям сум деяких сплачених податків за працевлаштування учасників бойових дій — в умовах постійного дефіциту державних коштів під час війни такий підхід виглядає вкрай нераціональним.

ВБПО «Київ» має пропозиції щодо цього питання, які будуть викладені у наступних абзацах.

Держава не повинна втручатися у природний процес працевлаштування учасників бойових дій в приватному секторі. Фокус уваги і допомога держави повинна бути спрямована до ветеранів, які отримали каліцтво та інвалідність. Саме облаштування інклюзивних робочих місць та робочого простору для цієї категорії учасників бойових дій є справжнім викликом. Ми пропонуємо закріпити на найвищому законодавчому рівні обов’язок держави повністю компенсувати роботодавцям витрати, понесені на облаштування інклюзивних робочих місць та робочого простору для учасників бойових дій з інвалідністю, зробити цей процес прозорим та легким. Саме у такий спосіб держава вже розумно долучається до розбудови справедливої соціальної політики у сфері трудових відносин, що закріплено Постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.2023 №893 «Деякі питання надання компенсації фактичних витрат за облаштування робочих місць / місць провадження господарської діяльності / незалежної професійної діяльності для осіб з інвалідністю». Однак нелогічним виглядає те, що суми компенсації, визначені зазначеною Постановою є фіксованими. Такий підхід потрібно однозначно змінювати.

Наш світ і наш простір вже неможливий без учасників бойових дій, які отримали каліцтво захищаючи незалежність України. Відповідні сталі законодавчі зміни, у першу чергу, пропонуємо внести до Кодексу законів про працю та проєкту нового Трудового кодексу. Такі зміни будуть справжнім проявом поваги і до ветеранів і до роботодавців, які беруть на себе відповідальність за якісну трудову соціалізацію вчорашніх Захисників і Захисниць.

Разом з тим, Профспілка частково підтримує пропозиції законотворців, викладені у законопроєкті №13180-д, зокрема зміни до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»:
1) Надати учасникам бойових дій пріоритетне право на призначення на посаду державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та інші посади в державних і комунальних установах та організаціях за умови, якщо кілька кандидатів набрали однакову найбільшу загальну кількість балів за результатами складення загального рейтингу.
2) Виплачувати щомісячні стипендій учасникам бойових дій до заробітної плати за фактично відпрацьований час протягом перших двадцяти чотирьох календарних місяців з дня призначення (укладення трудового договору), але ж з урахуванням інтересів учасників бойових дій, які були працевлаштовані до набрання чинності цим законом.

Однак наступні запропоновані зміни вважаємо такими, що порушують чинне законодавство та є недоречними, навіть зважаючи на статус учасника бойових дій у працівника. В основі розбудови України мають лежати принципи справедливості та виключної компетенції в органах державної влади та місцевого самоврядування. Отже, ВБПО «Київ» не згідна з наступними пропозиціями щодо внесення змін до Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та Закону України «Про державну службу»:
1) Надати переважне право учасникам бойових дій, які мають відповідний статус на підставі п. п. 19 – 25 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (включаючи осіб, які мають статус особи з інвалідністю внаслідок війни згідно з п. п. 11–15 ч. 1 ст. 7 Закону), та які проходили військову службу під час дії воєнного стану на призначення на посади державної служби категорій «А», «Б» і «В» без проведення внутрішнього конкурсу, передбаченого ст. 221 Закону України «Про державну службу», у разі наявності в державному органі вакантної посади та подання ветераном відповідної заяви, а також передбачити пріоритетне право на призначення на посади державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та інші посади в державних і комунальних установах та організаціях.
2) Зміни до законів України «Про правовий режим воєнного стану», «Про державну службу», зокрема, щодо унормування призначення на наявну вакантну посаду учасників бойових дій та осіб, які проходили військову службу, без застосування процедури співбесіди, якщо така передбачена внутрішніми актами або кадровими процедурами відповідного органу.
3) Непоширення вимоги володіння іноземною мовою при призначенні на посади категорії «А» державної служби для учасників бойових дій, у тому числі осіб з інвалідністю внаслідок війни, які проходили військову службу під час дії воєнного стану.
4) Непоширення вимоги щодо наявності державного сертифіката про рівень володіння державною мовою для учасників бойових дій.

Ветеран може мати переважне право на зайняття посади, однак лише тоді, коли, виконавши конкурсні умови, він здобув однаковий результат із особою без статусу учасника бойових дій.

Вимога ж володіти іноземною мовою при призначенні на посади категорії «А» державної служби з’явилася не просто так. В Україні вона існує для того, аби забезпечувати кращу взаємодію з міжнародними партнерами, створити комфортні умови для іноземних громадян, які перебувають в Україні, а також для доступу до світової наукової та професійної інформації. Закон про англійську як мову міжнародного спілкування, прийнятий у 2024 році, робить цю навичку обов’язковою для керівників та ключових посадовців у певних сферах, що є абсолютно логічним. Саме завдяки цьому держслужбовці можуть отримувати доступ до новітніх досліджень, професійних ресурсів та світових знань, що особливо важливо для на фахівців у різних сферах. Окрім того, це й про надання держслужбовцям можливості ефективно взаємодіяти з колегами, клієнтами та партнерами з різних культурних і мовних середовищ.

Відтак непоширення вимоги володіння іноземною мовою при призначенні на посади категорії «А» державної служби для учасників бойових дій, у тому числі осіб з інвалідністю внаслідок війни, які проходили військову службу під час дії воєнного стану, а також непоширення вимоги щодо наявності державного сертифіката про рівень володіння державною мовою для учасників бойових дій, виглядає не лише позбавленим логіки, а й шкідливим для самих ветеранів.

Натомість ми пропонуємо законотворцям впровадити обов’язковий курс англійської мови для держслужбовців-ветеранів, після якого вони зможуть обіймати відповідні посади. Це стосується й інших необхідних знань і навиків.
Завдання держави — надати додаткові інструменти, забезпечити ветеранів компетенціями, а не просто спростити їхнє влаштування на певні посади. Від цього виграють всі: і суспільство, і країна, і ветерани, які свого часу їх захищали.

Також незрозумілою лишається логіка п.2 Прикінцевих положень, відповідно до якого, цей Закон втрачає чинність через п’ять років з дня набрання ним чинності. У такому випадку неможливо справедливо нараховувати стипендії, адже працевлаштований за рік до закінчення терміну дії Закону ветеран не зможе у повній мірі отримати стипендії протягом зазначених 24 календарних місяців. Також незрозумілою лишається логіка: чому саме через 5 років має зникнути задекларована пріоритетність працевлаштування учасників бойових дій?

Будемо вдячні, якщо наші зауваження, як осіб, які репрезентують ветеранську, правозахисну та профспілкову спільноти, будуть взяті до уваги та впроваджені відповідним чином, а питання, поставлені нами у цьому листі, не лишаться на риторичному рівні, а наштовхнуть законотворців на додаткові роздуми.

Слава Україні!»